Однин з найдавніших і найпоширеніших видів народного мистецтва, улюбленого засобу оздоблення вбрання та предметів побуту.

Становлення багатого музейного зібрання пов’язане з розбудовою етнографічного відділу Київського художньо-промислового і наукового музею, заснованого в 1899 р., та організацією Першої південноруської кустарної виставки 1906 р.

Значну частину збірки становлять гаптовані шовковими, золотними й срібними нитками предмети літургійного призначення та фрагменти богослужбового облачення ХVІІ–ХІХ ст. (опліччя фелонів, воздухи, покрівці, нашивки на ризу, поручі, фрагменти підризників тощо). Звичай прикрашати коштовними тканинами інтер’єри храмів і оздоблювати шитвом літургійний одяг поширився на території Київської Русі з прийняттям християнства. Особливого розвитку гаптування набуло в ХVІІ–ХVІІІ ст. У високохудожніх творах того часу простежуються риси загальноєвропейського стилю бароко з його живописністю, підвищеною декоративністю, вишуканістю форм і ліній малюнка. Гаптовані речі для літургії виготовляли переважно черниці у вишивальних майстернях при жіночих монастирях.

Надзвичайною живописністю, розмаїттям орнаментальних композицій позначено вишивку на фрагментах підризників, виконану технікою гладі різнокольоровими шовковими, золотними та срібними нитками. У зібранні музею близько 600 таких творів гаптарського мистецтва.

Крім зразків літургійного шитва, в музейній колекції зберігаються вишиті шовковими та металевими нитками предмети побуту та деталі одягу заможних верств населення (гаманці, манжети, комірці), в орнаментиці яких простежуються модні у ХVІІІ ст. риси стилю бароко.

У другій половині ХVІІІ ст. в Україні з’являються поміщицькі майстерні, де жінки-кріпачки за смаками та уподобаннями їх власників оздоблювали вишивкою предмети панського побуту та одягу. Набуває поширення вишивка білими шовковими нитками технікою гладі по тонкій батистовій тканині. Нею прикрашали скатерті, серветки, чепці, пелерини, носові хустинки, деталі жіночого вбрання (комірці, манжети, вставки до блуз, рукави).

З кінця ХVІІІ ст. поширюється вишивка кольоровим бісером, який завозили переважно з-за кордону (центрами бісерного виробництва на той час були Венеція та Богемія). Бісером вишивали декоративні панно, оздоблювали чохли на меблі, сумочки, обкладинки альбомів тощо.

У музейній колекції зберігаються унікальні предмети, що походять з маєтку поміщика В. Тарновського (с. Качанівка Чернігівської губернії) роботи кріпосних майстрів. Це оббивки сидіння дивана та спинки стільця початку ХІХ ст., суцільно вишиті різнокольоровим бісером. Із Мгарського монастиря (Полтавська губернія) походить вишитий покров на аналой початку ХІХ ст.
Найбільшу частину музейного зібрання становлять твори ХІХ – першої третини ХХ ст. Це переважно вишиті рушники, жіночі й чоловічі сорочки та інші складові традиційного вбрання всіх регіонів України.

В оздобленні народного одягу в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. переважала вишивка з малюнком геометричного характеру. Однією з найдавніших технік народного вишивання було так зване занизування, поширене на Поліссі – в північних районах Волині та Чернігівщини. Візерунки таких вишивок складалися з комбінацій геометричних фігур: ромбів, хрестів, восьмипелюсткових розет, «баранячих рогів» та ін.

Техніка лічильної гладі («настилування») здавна відома на Середній Наддніпрянщині. Її часто поєднували з вирізуванням і мережанням. Для вишивки використовували біло-сірий колір лляних ниток.

На Поділлі переважала техніка низі, яку виконували зі зворотнього боку тканини, завдяки чому утворювався двосторонній узор: з одного боку – чорний, з іншого – білий. З простих геометричних фігур – ромбів, квадратів, трикутників тощо утворювали незліченні комбінації орнаментів. Колорит подільських вишивок – чорний, інколи з додаванням червоного.
Техніка низі набула поширення і на Гуцульщині. Вишивали здебільшого бавовняними нитками, що, на відміну від лляних, легко фарбуються природними барвниками в різні кольори – червоний, жовтий, зелений та їхні відтінки.

Вишивка сорочок Тернопільщини позначена монументальністю композицій: густі узори виконано поверхневими стібками («кучерявим швом», об’ємною гладдю), грубими вовняними нитками, що створює рельєф на полотні. Використовували в основному такі техніки: низинка, півхрестик, кучерявий стіб, стеблівка, настилування, перебір, поверхниця. Матеріалом для вишивання слугували, крім вовняних, бавовняні (заполоч) та металеві (золотистого та срібного кольорів) нитки. У колориті чорний колір був домінуючим.
Особливістю художньої вишивки Буковини є широке використання поруч з бавовняними вовняних, шовкових, металевих ниток і бісеру. На Буковині поширене й суцільне заповнення вишивкою бісером рукавів жіночих сорочок, бісером оздоблювали й нагрудну частину, спину, облямовували горловину.

З середини ХІХ ст. на території України набула поширення техніка вишивки хрестом (хрестик). В оздобленні жіночих і чоловічих сорочок поряд із класичними взірцями традиційної народної вишивки з’являються нові, натуралістично трактовані рослинні мотиви у червоно-чорній гамі. Стрімкому поширенню цих мотивів і техніки хрестика сприяли як друковані зразки орнаментів для вишивання, так і рекламні аркуші з надрукованими малюнками, які додавалися як «премії» до дешевого гліцеринового мила та одеколону.

Виробництвом такої продукції з 1864 р. займалася московська фабрика «Брокаръ и К°», засновником і власником якої був Г. Брокар, француз за походженням. Вишивка хрестиком і рослинно-геометризовані мотиви у червоно-чорній гамі швидко набули поширення по всіх регіонах України, отримавши назву «брокарівських». Найбільшої переваги їм надавали на Київщині.
Окрім сорочок, вишивкою оздоблювали й інші предмети народного одягу: кожухи, свити, юпки, кептарі, сердаки, фартухи, пояси, намітки, очіпки, хустки, кибалки тощо.
Надзвичайно багатою є колекція вишиваних рушників ХІХ–ХХ ст. Український рушник став своєрідним символом України. Рушники відігравали важливу декоративну (ними прикрашали оселю, обрамляли ікони) та утилітарну функції. Залежно від призначення вони називалися: «утиральник», «утирач», «наобразник», «божник», «плечовий», «кілковий».
Найпишніше оздоблювалися кілкові рушники, які вішали на дерев’яний кілок так, щоб все їхнє поле, заповнене вишитим узором, було добре видно.
Найпоширенішим мотивом рушників Наддніпрянщини є «дерево життя», або «райське дерево». Цей мотив ще мав назву «квітка» або «вазон». У ці композиції часто вводили фігурки птахів, звірів, інколи людей.

На рушниках Полтавщини центральним мотивом є дерево з гілочками, квітами та листям, розміщеними у певному ритмі на кінцях рушника. Вишивали малиновими або червоними нитками рушниковим швом.

Композиційне заповнення рушників Київщини більш щільне, ніж полтавських. Насиченішою є й колірна гама, до червоного кольору часто додавали синій. Над квітами та гілочками або обабіч вазона вишивали стилізовані зображення птахів – півників, голубів, курочок. Вишивали рушниковим швом або щільною гладдю.
Рушники Поділля, на відміну від київських і полтавських, були невеликого розміру. Вишивку розміщують лише на кінцях, в орнаментиці переважають геометризовані мотиви. Основними техніками вишивки були «качалочка», «низинка», двобічна штапівка, двобічна гладь та з кінця ХІХ ст. – хрестик.

На рушниках Карпатського регіону вишивка поліхромна, а орнаментальні мотиви та композиційне заповнення запозичено з традиційних вишивок на сорочках.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на території України з’являється велика кількість кустарних підприємств, що стали прообразом розвинутої мережі народних художніх промислів ХХ ст. Їх появі сприяла активна подвижницька діяльність передових громадських і культурних діячів.

Серед них майстерня в с. Сунки Смілянського повіту Київської губернії, яку організувала княгиня Н. Г. Яшвіль, власниця маєтку. У 1900 р. у с. Вербівка Київської губернії почала діяти вишивальна майстерня поміщиці Н. Давидової (у дівоцтві – Гудим-Левкович). Одну з найбільших вишивальних майстерень було відкрито в 1906 р. у с. Зозів Липовецького повіту Київської губернії, яка мала філії у багатьох селах.

У 1909–1916 рр. у с. Скопці Переяславського повіту Полтавської губернії (тепер с. Веселинівка Баришівського району Київської області) працювала навчально-показова майстерня, організатором якої була власниця маєтку А. Семиградова, а художнім керівником – Є. Прибильська. Саме тут розпочали свій творчий шлях видатні майстрині Г. Собачко-Шостак, П. Власенко, Н. Вовк. Вони виконували малюнки, за якими створювали декоративні панно, наволочки на подушки тощо. Унікальні роботи цих майстринь зберігаються в колекції музею.

У 20–30-ті рр. ХХ ст. відбувається процес реорганізації художніх артілей. Активізують свою діяльність кустарні промисли, особливо вишивальний і ткацький. До кінця 1930-х рр. у східних і центральних областях України було створено близько ста художньо-промислових артілей, які експортували свою продукцію до багатьох країн світу.

Значний підйом у розвитку галузей народних художніх промислів відбувся у 1960-ті рр. У цей час утворюються фабрики державного підпорядкування, які увійшли до спеціалізованого промислового об’єднання Укрхудожпром Міністерства місцевої промисловості. У 1970-ті рр. Укрхудожпром налічував 30 підприємств (з них 19 з вишивки), де працювало понад 25 000 чоловік. Найбільш потужними серед них були виробничо-художні об’єднання ім. Т. Г. Шевченка (Київ, філіали – Іванків, Васильків, Кагарлик, Літки), «Полтавчанка» (Полтава, філіали – Опішня, Великі Сорочинці, Лубни, Нові Санжари, Кременчук), «Вінничанка» (Вінниця, філіали – Клембівка, Городківка), «Україна» (Харків); фабрики ім. К. Цеткін (Решетилівка), ім. Лесі Українки (Львів), ім. Ю. Федьковича (Чернівці) та багато інших.

На цих підприємствах працювали народні майстри та художники, які ретельно вивчали традиційну вишивку і використовували її класичні надбання у своїх творах. Ручним способом виготовляли декоративні рушники, панно, скатерті, серветки, купони жіночих блуз і чоловічих сорочок. Розширювався асортимент виробів, з’являлися нові матеріали, збагачувалися художні засоби оздоблення, ускладнювалися техніки вишивки.

Неперевершеними майстрами художнього вишивання другої половини ХХ – початку ХХІ ст. є М. Федорчак-Ткачова (Львів), Г. Цибульова (Баришівка, Київська область), П. Березовська (Клембівка, Вінницька область), Н. Гречанівська (Київ), О. Василенко (Решетилівка, Полтавська область), О. Великодня (Полтава), Е. Талащенко (Київ), О. Теліженко (Черкаси), Г. Кива (Косів, Івано-Франківська область), Г. Вінтоняк (Коломия, Івано-Франківська область), М. Сабадаш (Коломия, Івано-Франківська область), М. Білас (Трускавець, Львівська область), С. Ігнатченко (Запоріжжя) та багато інших.

Наприкінці ХХ ст. активізувався інтерес до багатої спадщини традиційної вишивки та народного одягу. Розроблялися моделі блуз, суконь, костюмів, в яких сучасний крій органічно поєднувався з традиційною вишивкою. Цікавими авторськими роботами львівських художниць В. Шелест і С. Заблоцької є сукні «Полтавчанка» (1977), «Київська Русь» (1982), «Тернопільчанка» (1982), у яких поруч із доцільністю та простотою присутня глибока образно-декоративна змістовність.