У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва зберігається колекція унікальних творів народної художниці України К. В. Білокур (1900–1961), створених у період 1935–1960 рр. Це 37 живописних полотен, акварелей та малюнків олівцем.

Народилася майбутня мисткиня в с. Богданівка Київської обл. (колишній Пирятинський пов. Полтавської губ.) на свято Катерини – 7 грудня 1900 року. Селянка, самоука, життєвий і творчий шлях якої – виняткове явище в історії світового живопису. Адже, не маючи навіть початкової шкільної освіти, не знаходячи підтримки та розуміння рідних у бажанні малювати, Катерина Білокур досягла найвищих вершин у художній творчості.

На малярство Катерину Василівну надихала природа рідного села, але краса квітів мала перевагу. Вона вважала квіти очима землі, називала своїми діточками, «квіти, як і люди, – живі та мають душу». Це були звичайні городні та польові квіти: мальви, соняхи, чорнобривці, півонії, троянди, півники, кручені паничі, лілії, волошки, фіалки, тюльпани, маки, бузок, калина, ромашки, чебрець, які зростають біля кожної сільської хати чи вкривають килимами луки України. Збираючи квіткові композиції на свої полотна, К. Білокур створила світ схожий, і, водночас, не схожий на реальний: наче нам розказана чарівна казка про велич природи рідного краю, про досконалість і гармонію Всесвіту. Втім, художниця часто промовляла, що зірвана квітка – вже не квітка. Тому всі свої сюжети писала з натури, з ранньої весни до пізньої осені, залишаючи авторський напис на своїх картинах: «Малювала з натури Катерина Білокур».

Самотужки й послідовно майстриня заглиблювалася в складний творчий процес, відкриваючи для себе таємницю живопису, а саме: удосконалювала техніки малювання, створювала композиції, навчалася володіти кольором, контрастом світла й тіні. Зауважимо, що художниця мала особливі пензлі – саморобні «котячі». Мазок від такого тоненького пензля легкий, делікатний, тому й квіти мають вигляд майже нерукотворний.

Рання робота Білокур із зібрання музею «Квіти за тином» (1935 р.) свідчить про неабиякий хист художниці, про її великі творчі можливості. Назва картини цілком визначає її зміст. На першому плані – тин, який ніби стримує навалу квітів. За ним здіймаються у височінь, майже по всьому полю, квіти з різних пір року, осяяні вранішніми променями сонця. Вже в цій роботі помітна своєрідна художня манера авторки до надзвичайної скрупульозності у відтворенні кожної квіточки, найтоншому виписуванні кожної пелюстки і стеблинки, кожної окремої деталі композиції.
Привертає увагу картина «Квіти і калина» («Жоржини») (1940 р.), в якій основний колір тла – синій, але з-поміж квітів мисткиня використала світліший, блакитний, тим самим підкреслюючи форму букетів і надаючи їм ефекту сяйва та казкового вигляду.

Слід сказати, що ключову роль в житті Катерини Білокур відіграла українська оперна співачка Оксана Петрусенко. Саме вона дала поштовх до визнання художниці, якій на той час вже йшов 39-й рік. Отримавши листа від Білокур, О. Петрусенко передала його до Центрального будинку народної творчості в Києві, звідти до Полтави надійшла рекомендація: знайти Катерину Білокур та ознайомитися з її творчістю. Вже в 1940–1941 рр. було організовано персональну виставку художниці спочатку в Полтаві, а потім і в Києві. Нарешті професійні митці та глядачі оцінили її твори. Це було перше визнання й перший крок у велике мистецтво.

Картини К. В. Білокур експонувалися не тільки в Україні, а й у Москві, Курську, Астрахані, Ленінграді; 1957 року – у Парижі, пізніше – в Канаді, Японії, Болгарії, країнах Прибалтики.
Нагадаємо, що на долю Катерини Білокур випали всі випробування ХХ ст. Їй довелося пережити жовтневий переворот 1917 р., громадянську війну, колективізацію, голодомор 1932–1933 рр. та Другу світову війну.

Уже в перші повоєнні роки з’являються такі видатні твори, як «Декоративне панно» (1944–1947), «Буйна» (1945 р.), «Привіт урожаю» (1946 р.), «ХХХ років Жовтню» (1947 р.) та ін.
Картина «Декоративне панно», ймовірно, пов’язана з переживаннями і спогадами про війну, з важкими та болісними відчуттями процесу повільного загоювання ран, що заподіяла вона людям і землі. У композиції твору відображено протистояння, боротьбу драматично-рухливих кольорових мас. Життя ніби підноситься з темряви до сонця.

У роботі «Буйна» створюється враження невгамовного, щедрого, буйного цвітіння. Природа тут сприймається нестримною стихією, майже грізною в своїй силі.
У результаті двох років наполегливої праці народився чудовий за художньою мовою, цікавий за композицією твір «Колгоспне поле» (1948–1949 рр.). У багатій епістолярній спадщині художниці є цікавий лист, в якому вона пояснює будову картини та відстоює її право на життя в мистецтві.

Упродовж всієї творчої діяльності Катерина Василівна неодноразово поверталася до портретного жанру. У зібранні музею є дві картини, в яких мисткиня зобразила своїх родичок. Це «Портрет племінниць художниці» (1937–1939 рр.) та «Портрет Надії Білокур» (1941 р.). У роботах, як невід’ємний компонент, присутні квіти, що сприяють розкриттю жіночих образів.
У п’ятдесяті роки ХХ ст. авторка звертається до такого жанру як натюрморт. Найвідоміші з них: «Квіти та горіхи» (1948 р.), «Квіти, яблука та помідори» (1950 р.), «Снідання» (1950 р.), «Кавун, морква та квіти» (1951 р.), «У Шрамківському районі на Черкаській землі» (1955–1956 рр.), «Натюрморт з хлібом» (1956 р.), «Натюрморт з колосками та глечиком» (1958–1959 рр.), «Овочі» (1959 р.). У зазначених творах звичайні буденні, оздоблені квітами, предмети, садовина, городина перетворюються на радісний гімн природі, на високу поезію, що співає оду плодам щедрої української землі.

Велика майстерність притаманна і графічним творам Білокур: «Колгоспниця» (1949 р.), «Гілка яблуні» (1955 р.) та два автопортрети: 1950 і 1957 рр.
Автопортрети психологічно тонко відбивають внутрішній стан художниці. Вона зображує себе у ватянці, запнутою хусткою, в напіванфас. Привертають увагу її великі очі та пронизливий погляд.
У колекції музею зберігаються дві акварельні роботи художниці: «Осінь» (1956 р.) і «Вересень» (1956 р.). За допомогою світлих кольорів Катерина Василівна передала характерні прикмети богданівських краєвидів.

Одне з найвідоміших полотен, яке так високо оцінив історик мистецтва Стефан Таранушенко, а згодом іспанський та французький художник Пабло Пікассо, – «Цар Колос». Перший варіант роботи 1947 р. не повернувся до України після виставки в Парижі 1957 р., а другий – 1949 р. є окрасою експозиції музею. У центрі картини, на глибокому брунатному тлі, царюють стиглі золотаві колоски. Ліворуч, знизу до гори, розміщено плоди – яблука, кавуни, виноград, груші. І все це багатство природи обвиває чудовий вінок із троянд, білосніжного квіту калини, кручених паничів, мальв, красолі, маків, соняшників та інших квітів. Авторка пояснила задум цієї роботи: «Колоски жита і пшениці – це наше заможне життя, а квіти – наша краса, радість і щастя».

Роботи К.В. Білокур, як і сама мисткиня, є унікальними. Мальовані прогулянки квітковими садами викликають велику насолоду та тримають в казково-магічному полоні. Це художниця, мистецтво якої високо шанується і в Україні, і за її межами.