Умовно, за спільними ознаками творів, територію України можна поділити на «керамічні» регіони: Наддніпрянщину, Лівобережжя, Поділля, Прикарпаття, Закарпаття.
Наддніпрянщина – територія колишньої Київської губернії (сучасні Київська, Черкаська, Чернігівська, частково Кіровоградська області). Кераміку, оздоблену підполивним розписом, виготовляли в селах Дибинці, Сунки, Гнилець, Здорівка, Головківка, Цвітна, в містах Канів, Обухів, Васильків тощо.

Серед багатьох визначних осередків Лівобережжя – смт Опішне (колишній Зіньківський повіт Полтавської губернії, нині Полтавська область). Музейна збірка налічує близько 2 тисяч зразків виробів з Опішного, серед них переважають твори другої половини XIX – XX ст. На початку 1920-х рр. в Опішному діяла навчальна майстерня (з 1926 р. – профтехшкола), у 1929 р. створено артіль, пізніше, з 1960 р., реорганізовано в завод «Художній керамік». Асортимент опішненських виробів 1940–1960 рр. надзвичайно різноманітний, їхній декор вражає яскравими поліхромними розписами.

У музеї зберігається багата та різноманітна колекція народної іграшки. Іграшки ліпили в усіх гончарних осередках. Асортимент був великий: коники, баранці, цапки, бички, рибки, півники, чаєчки, зозулі, олені, «барині», чорти, леви, фантастичні звірі тощо. Створювали також сюжетні композиції та «монетки» – іграшковий посуд, який отримав назву від того, що на базарі такі вироби коштували копійку (монетку).

Північне Лівобережжя (нині територія Чернігівської та частково Сумської областей) славилося самобутніми гончарними осередками: Чернігів, Глухів, Ніжин, Короп, Конотоп, Козелець, Новгород-Сіверський; села Ічня, Городня, Березна, Любеч, Ріпки, Седнів. Вироби XVII–XVIII ст. цього регіону представлено в музеї переважно кахлями. Розписними кахлями славилися міста Ніжин, Ічня, Городня.

Кераміку Слобожанщини представлено зооморфним та антропоморфним посудом: пузаті тонкостінні чайники у вигляді чоловічих постатей, масивні скульптури у вигляді левів, баранів.
Особливе явище українського народного гончарства – кераміка Поділля (нині Вінницька, Хмельницька, частково Тернопільська області). Основні осередки: села Киблич, Бубнівка, Жерденівка, Смотрич, Крищинці, Жорнище, Адамівка і місто Бар.

Кераміку Волині в музейній збірці представлено в основному двома групами: так званим плямистим і димленим посудом.
Надзвичайно цікавою своїми художніми традиціями є кераміка Прикарпаття. Гончарне виробництво розвинулося тут у чотирьох основних осередках: Кутах, Коломиї, Пістині, Косові.
Цілим рядом осередків славилося гончарство Закарпаття: село Вільхівка, міста Хуст, Виноградів, Ужгород.

У 1920 р. поблизу Києва було створено Межигірську керамічну школу-майстерню (з 1923 р. – технікум на правах вишу, а з 1928 р. – художньо-керамічний інститут), директором якого протягом 1923–1930 рр. працював Василь Седляр. Помічниками і соратниками його були колеги з майстерні Михайла Бойчука: Оксана Павленко, Павло Іванченко, Іван Падалка. Бойчукісти виховали ціле покоління художників, технологів-керамістів, діяльність яких залишила вагомий слід в історії українського мистецтва. Музей має невелику збірку межигірської кераміки.
У 1934 р. на території Києво-Печерської лаври було засновано експериментальні майстерні при Київському державному музеї українського мистецтва, робота яких тривала до війни. Вони стала базою для Київського училища прикладного мистецтва. У музейній колекції твори 1930-х років посідають вагоме місце.

Безцінний досвід об’єднання зусиль народних і професійних майстрів, започаткований в практиці межигірського вишу і продовжений в лаврській майстерні, був творчо осмислений і збагачений в лабораторії архітектурно-художньої кераміки під керівництвом талановитого художника-технолога Ніни Федорової (1906–1993), яку вона очолювала 40 років. Майстерня стала генератором ідей та визначальним осередком розвитку української архітектурної кераміки. Кращі роботи з майстерні одразу ж передавалися до музею, тому в колекції зберігається найповніша збірка – понад півтори тисячі творів.

У музеї представлені найкращі зразки кераміки Васильківського майолікового заводу, який діяв протягом 1934–1990-х рр. Роботи відомих художників Михайла та Григорія Денисенків, подружжя Надії та Валерія Протор’євих, Володимира Коваленка створено за кращими традиціями народної кераміки та декоративного розпису із застосуванням новітніх технологій.
Музей зібрав чудову колекцію творів сучасних професійних художників. Професійне декоративне мистецтво України кінця XX – початку XXI ст. – це величезний пласт національної культури, який формується у межах загальноєвропейського художнього процесу. Роботи Олександра Міловзорова, Ольги Рапай, Галини Севрук, Неллі Ісупової, Леоніда Богинського, Андрія Ільїнського, Петра Печорного, Уляни Ярошевич, Романа Петрука, Ярослави Мотики, Тараса Левківа, Марка Галенка та багатьох інших художників-керамістів мають свої, тільки їм притаманні особливості, образи, символи.